Газета издается с 1990 года - Свидетельство - КВ-100



Точка зору.   Призначення людини - не відбувати життя !

 

Александр БОРЩЕВСКИЙ
Українська людина впродовж відпущеного їй часу постійно натикається на мури нерозвязаних проблем, які передаються у спадок від покоління до покоління. Людина хоче вірити й не може. Її боротьба з демонами страху переходить у хронічну форму. Людина часто не живе повноцінним життям, а відбуває життя. Як повинність.  Це дуже турбує.

Психологія українця в Україні – психологія витісненого у закути існування. Психологія приниженого. Він не почувається своїм у своїй країні. Місто усім огромом, усією поліфонією повсякдення, усіма інституціями, вулицями і площами дає йому повсякчас відчути, що тут він, якщо й не стороннє тіло, то тільки доважок до механізму, який живе майже незалежним від нього життям. Це прямо перегукується з гіркотою зізнання англійського поета Кітса, який у листі до брата писав: щоб бути придатною для цього світу, людина має відмовитися від усього найтоншого, що є в ній.

 

Терпіння українців – особлива і окрема тема, яка потребує окремих формулювань.

Є терпіння, за яке можна поважати: терпіння у муках матерів, які народжують дитину, терпіння справжніх творців у роботі, терпіння ображених за правду, терпіння тих, хто перебуває у в’язницях за свої політичні переконання і критику влади… Але є терпіння безглузде, принизливе.

Неповага до свого терпіння, що переходить у громадянський гнів,- це воскресіння особистості чи нації. Але страшно, коли неповага до свого терпіння перетворюється у тупу пристосованість.  Яка вже тут самоповага ? Та й як можна поважати самих себе, якщо ми щоденно дозволяємо стільки неповажливого до себе ?...

 

Вибори мера Києва і депутатів до Київради не проводять, а більшість киян це терпить і не протестує, можливо тільки у серці та душі. Вони надають право голосу тільки політикам і громадським діячам. Але ж цього замало. На тротуарах вулиць і площ столиці паркуються автомобілі, небезпечно тут пересуваються і це не дає можливості городянам нормально йти тротуаром, особливо в центрі міста. Влада і міліція мовчать, бо немає широких протестів щодо цього безладдя та анархії. Кілька тисяч старих ліфтів у житлових будинках потребують термінової заміни, а київська влада увесь час скаржиться на відсутність фінансування. Про недоцільне використання бюджетних коштів вони мовчать, а люди тим часом щоденно ризикують своїм життям і стали заручниками ліфтів. У засобах масової інформації нерідко можна прочитати інформацію про небезпечний стан міського колектору і трубопровідних старих підземних комунікацій. Численні аварії, які часто почали виникати у цих системах водо і теплопостачання можуть привести до більш масштабної катастрофи, якщо не почати заміну цих труб і комунікацій. Влада і громадськість про це знають, але становище не змінюється. Забруднену воду у Дніпрі біля Києва та інших міст потрібно очищати, як і саму річку, бо цю воду п’ють кияни і ще 30 мільйонів українців. Втім, ми чекаємо чуда і що хтось за нас це зробить і надасть нам бажане фінансування та необхідні проекти. Столичні парки і сквери скрізь уставлені торговими павільйонами, місця для відпочинку стає усе менше, а пива й зниження культурного рівня та свідомості українців – більше. Що згодом переважить ? Невже йтимемо до подальшої деградації ?

 

Недоліки суспільства ми звикли лицемірно списувати на інших, зокрема, на уряд. Але давайте будемо чесними і зізнаємося, що у безлічі життєвих проблем та негараздів винна не тільки влада, але й сам народ, який дозволяє робити з ним що завгодно. Дозволяти і не зупиняти злочини і зловживання – значить бути співучасниками в них. А ми історично звикли дозволяти – притерпілись та пристосувались до такого перебігу подій.

Пристосованість – це капітуляція перед безоднею принижень. Взаємоприниження, як клубок гадюк, кинутий недоброю рукою у чимало родин. Гадюки хамства і грубощів з таких квартир виповзають на вулицю, заповзають у метро і тролейбуси, школи, згортаються кільцями на столах чиновників, на базарах і в магазинах. У таку безодню принижень перетворився наш щоденний побут. Спочатку ми принижуємося, щоб довго чекати і отримати квартиру чи гуртожиток, влаштувати дитину у дитячий садок, знайти нормальну роботу. Людина втрачає честь і гідність коли, не дай Боже, потрапляє у комунальну лікарню, бо її немає чим лікувати, а стан самих лікарень жахливий. Терпимо і принижуємося, коли просимо   чиновників Київської адміністрації та районних адміністрацій приборкати численні вибухи петард і салюти перед вікнами житлових будинків, надавати людям якісні житлово-комунальні послуги і своєчасно прибирати сніг та кригу взимку. Принизливо, що не вистачає книг рідною мовою, а дітям комп’ютерів у школах та дитячих садках. Принизливо, що ми досі не маємо у достатній кількості власних і недорогих ліків вітчизняного виробництва, щоб лікувати свій народ. Принизливо, що стан наших доріг один з найгірших у Європі, а також те, що громадяни тривалий час чекають, щоб влада виконала рішення українських судів. Чи ми не правова держава?..

 

Лише те суспільство у повному розумінні слова демократичне, коли все воно – знизу догори – відчуває урядом себе, а не владну верхівку, від якої усі раболіпно чекають вказівок і на яку потім звалюють провину за всі помилки. Власна боягузлива безвідповідальність – ось що криється піж підлабузництвом беззаперечного виконання. Насильницькі підганяння бути громадсько активними довели наше суспільство своєю нудотною дидактикою до хронічної пасивності. Пристосованість до власної пасивності, придушуючи у зародку потенційну позитивну енергію багатьох талановитих людей, водночас створює живильне середовище для негативної енергії «активних» негідників. Капітулянтське гасло пасивності: « Я маленька людина, що я можу!». Але якщо ти виправдовуєш своє боягузтво тим, що нічого не можеш, то не наважуйся скаржитися і вимагати! Не суй жебрацьку руку, якщо ти й досі не в змозі здати її в кулак ! Досить без кінцевих листів і протестів «нагору», пора, здається, перейти до листів, протестів, дискусій «униз» - до самих себе, проти самих себе. Очевидно, що вбивці покращення життя причаїлися серед нас. Ми вбиваємо можливість змін нашою громадською боязкістю, нашим очікуванням: чия візьме ?..

 

Затурканому й упослідженому байдуже, у якій державі жити, якою мовою говорити, чию віру сповідувати. Він, якщо й ремствує, то на черговий стрибок цін. Але й ремствуючи, спорадично ошкірюючись, не розуміє, що життя його регламентоване й він невільний у своєму виборі. Усе це, як і багато іншого, сумарно означає, що знекровлений організм не здатен на спротив, зокрема, і на вольового лідера з національним обличчям.

 

Життя в мріях і казці – підвладні законам сучасного жанру. Та ось, казка добігає кінця. Відлунням її чудес живляться отроцтво, юність, щасливі моменти будь-якого життя. І на якомусь виткові календаря око впирається у безвихідь, безодню. Людина з жахом усвідомлює обхідних шляхів немає. Прірва, що, як пилосос, утягує все суще – неодмінно втягне і її.

Питання тільки в тому, коли: завтра?..через тиждень? місяць? рік?

 

    Олександр Борщевський 

член Національної спілки журналістів України,

головний редактор журналу «Світ єдиноборств»,

лауреат золотої медалі «Незалежність»

Київської організації Спілки журналістів України 

 



  META - Украина. Украинская поисковая
система  


© "Объективная газета"

НАШ БАННЕР:
Объективная газета

При любом использовании материалов сайта, гиперссылка на http://www.og.com.ua/ желательна. Редакция "Объективная газета" может не разделять точку зрения авторов статей и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


vladmaks@meta.ua
14 августа
VladMaks © 1990 - 2013